Est (est_) wrote in zborovska,
Est
est_
zborovska

Психоісторія української літератури як теоретична та практична провокація



(інтерв’ю Галини Тарасюк з Нілою Зборовською для „Літературної України")

Галина Тарасюк: Я хотіла би розпочати нашу розмову з проблемного у наукових колах запитання: чи актуальна історія літератури, адже нині ми не раз чуємо розмови про те, що історично-літературний підхід уже є застарілим, особливо після виходу українською мовою книжки американського літературознавця Девіда Перкінса „Чи можлива історія літератури?” А Ви запропонували проект психоісторії новітньої української літератури, очевидно, з розрахунку на те, що психоісторія в українському літературознавстві буде розроблятися теоретично та практично?

Ніла Зборовська: Дослідження Перкінса ознайомило нас не лише з сучасними позиціями щодо історіографії в американському та західноєвропейському літературознавстві, але й прояснило нам, звідки постала радикальна опозиція Григорія Грабовича, який послідовно виступає з критикою традиційної української історіографії. Але у нашому випадку треба виходити з національної ситуації. Не можна не зважати, що проблема історії літератури і на минулому порубіжжі, і на сучасному містить у собі виразний вимір політики. Треба просто пригадати, у яких умовах постала історія української літератури, а також те, що відстояти історію української літератури в кінці ХІХ століття було справжнім громадянським подвигом українських філологів – І.Нечуя-Левицького, С.Єфремова, І.Франка та ін. З подібною ситуацією маємо справу й сьогодні. Тому мій проект постав на основі розбудови Історії української літератури у 12 томах, яку нині проводить Інститут літератури НАН України під керівництвом Віталія Дончика, хоча моя пропозиція є авторським проектом.

Галина Тарасюк: Ви запропонували психоаналіз для тлумачення історії української літератури. Зрозуміло, що для нас психоаналіз є новим підходом, але яку роль ця методологія відіграє нині у зарубіжному літературознавстві?

Ніла Зборовська: Психоаналіз – це жива інтерпретаційна практика і теорія, тому що він ґрунтується на архетипній культурній традиції, яка поєднує всі народи. Так теоретик структурної антропології Клод Леві-Строс правомірно порівнює психоаналіз із шаманським зціленням, а поняття міфу визначає споріденим поняттю несвідомого. Шаманське зцілення і психоаналіз є аналогічними тому що, як показує Леві-Строс, обидва методи ґрунтуються на метафізичній потребі людини в упорядкованості власного життя, тобто в історії, яка усуває хаос та неподолані суперечності. Шаманське зцілення пропонувало людині інтенсивне переживання міфу, щоб зробити світ не лише збагненним, але й доступним для проживання в ньому. Модерну, але досить подібну пропозицію дає психоаналітик, допомагаючи усвідомити історію власного життя. І.Фізер не так давно видав історико-критичний нарис „Американське літературознавство”, де відзначив, що на Заході постструктуралістська критика Дерріди, Фуко, Барта, Дельоза втратила свою первісну актуальність, і головна причина цього в тому, що вона „насаджувала теорію пізнання, яке не було обтяженим ні особистими, ні колективними, ні історичними детермінантами”. Ця абстрактна критика є яскраво вираженою космополітичною стратегією дослідження, тому, за словами Фізера, „вважалася придатною для всіх літературних текстів, байдуже де, коли і якою мовою вони творилися”. Зовсім інше психоаналіз. За свідченнями І.Фізера, нині в американському літературознавстві аж ніяк не втрачають своєї актуальності психоаналітичні теорії Фройда, Юнга та Лакана, які „розглядали літературну творчість у контексті підсвідомих комплексів автора”. Мені ж дуже важливо було розбудувати українську психоаналітичну школу, яка б увела нову стратегію в теорію аналізу – психоаналіз національного та імперського суб’єктів у культурі.

Галина Тарасюк: Ви не боїтеся того, що наші вчені-традиціоналісти не сприймуть психоаналіз як метод дослідження української літератури?

Ніла Зборовська: Більше восьми років я займаюся психоаналізом. Мені вдалося навіть увести навчальний посібник з психоаналізу у вищу школу. Річ у тім, що у ХХ столітті ми маємо психоаналіз як систему психоаналізів, у його множинних практиках і теоріях, тому я лише відштовхуюся від фройдівського класичного психоаналізу, але також застосовую гуманістичний фроммівський психоаналіз, структурний лаканівський психоаналіз, мікропсихоаналіз С.Фанті, які відходять від біологізму. Я цілком свідома, того, що психоаналіз в літературознавстві не може існувати сам по собі, а є методом у системному дослідженні, адже література – це система систем, де є різні ідеологічні та естетичні рівні, тому психоаналіз має бути поєднаний з іншими підходами. Наприклад, для мене актуальною стала єдність психоаналізу з структуралізмом. Завдання структуралізму в психоісторії літератури полягає в тому, щоб виявити структуру, яка організовує український історико-літературний процес. Такою структурою, на мій погляд, є високий (аристократичний) проект літератури та низькі (марґінальні) проекти. На відміну від західних розробок, які успішно поєднують психоаналіз та марксизм, я роблю також спробу поєднати психоаналіз та метафізичний аналіз, оскільки для мого проекту є дуже важливо відстояти високий, аристократичний проект історії української літератури у ситуації, коли активно набирає популярності масова культура. Висока українська література не просто містить критику соціального суспільства, його імперського проекту, але й дає альтернативний, метафізичний погляд на світ. Метафізичну функцію вона переймає від релігії і підтримує в людей бажання духовного життя. Високий або, як я його називаю, аристократичний проект літератури, опановуючи метафізичний вимір буття (не від світу цього), створює опозиційні, трансцендентні цінності як інший позачасовий вимір українського.

Галина Тарасюк: Своє дослідження ви означили як пошук коду української літератури. Що Ви розумієте під поняттям коду?

Ніла Зборовська: Тлумачення коду я розробляю на межі метафізики та мікропсихоаналізу, головним поняттям якого є глибинна спроба.

Якщо дати визначення, то код виражає мету метафізичних спроб. Кодом історії української літератури в її антиколоніальному (новітньому) проекті є код державності, пошук органічної для української людини моделі упорядкованого соціуму. Цей пошук коду державності діяв часто на рівні неусвідомлених спроб, коли, наприклад, аналізувалися сімейні моделі, сексуальні моделі поведінки. Але тут треба зазначити, що є реалістичні моделі державності, а є метафізичні (ідеальні) проекти. Так код національної літератури або код її високого проекту завше виражав і виражатиме метафізику державності, оскільки спрямовується на досконалі форми упорядкованого світу на основі Батьківського Божественного принципу. Тому я детально аналізую, наприклад, як творилася „Енеїда” Вергілія, щоб утвердити Римську імперію, оскільки тій загрожував хаос від національно свідомих народів, або як творилася „Енеїда” Котляревського, коли відбувся остаточний розпад національного світу, а тому й виникла нагальна потреба зібрати його, спочатку символічно. Тому „Енеїда” й стала вербалізованою потребою та предтечею Великого Слова Шевченка.

Галина Тарасюк: Ви сказали про масову літературу як загрозу для високого проекту національної культури. Під масовою літературою Ви маєте на увазі творчість Оксани Забужко, Олеся Ульяненка, які представляють, на Ваш погляд, марґінальні проекти?

Ніла Зборовська: Річ у тім, що масова культура, що культивує марґінальне, утверджується у нас як імперський проект, а, спрямовуючись на прибутки та соціальну одновимірність, відсуває високу національну літературу, знецінює її дуже важливу для національного існування функцію – висловлювати метафізичний опір. Тут варто лише одним оком глянути, як артикулюється маргінальне мовлення. Так Оксана Забужко напередодні Великодня дає інтерв’ю газеті „По-київськи”, де зокрема, говорить про Ісуса Христа: „Чувака не зря распяли – он действительно предлагал самую сокрушительную в истории революцию”.” Про метафізичне у такій ницій манері ніколи би не заговорив, наприклад, Євген Пашковський. Він радикально опозиціонує себе соціальному, але з єдиною метою, щоб утвердити метафізичне. Для маргіналів такої ієрархії не існує. От у чому головна відмінність. У маргінальному проекті панує архетип сатани через нерозрізнення, вавілонську мішанину, порушення ієрархії цінностей. Р.Барт, який у своїх дослідженнях масової літератури поєднував психоаналіз і структуралізм, наголошував, що ідеологія, яка пронизує будь-які тексти, діє головним чином на рівні підтексту, тобто вторинних, часто несвідомих значень, які несуть у собі тексти. Саме тому психоаналіз популярних форм літератури дає змогу побачити, які несвідомі змісти активно підтримуються комерційною текстуальною політикою. Одним із перших розкручених продуктів масової літератури стали „Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко. З допомогою психоаналізу я показую, що на рівні несвідомих значень роман став осміянням мужчини за національністю, причому об’єктом осміяння став український мужчина на глибинному рівні – рівні сексуальних відносин. У своєму проекті психоісторії я невипадково ставлю запитання, як це позначилося на культурному просторі перехідного періоду? Адже у сфері сучасної провладної ідеології ведеться активна боротьба за те, щоб зафіксувати уже створені підтексти масової культури або на їх основі моделювати нові.

Галина Тарасюк: Як мені стало зрозуміло з Вашої монографії прозу Ю.Андруховича, поезію В.Цибулька Ви також відносите до марґінальних проектів?

Ніла Зборовська: У рекреаційному (бубабістському) проекті талановито утверджувався процес зміни супроти тоталітаризму, а у масовій культурі не без впливу літературного карнавалізму відбулася абсолютизація карнавальної площі. Хоча на тлі краху застійних часів карнавальний сміх провіщав епоху змін, але його носії не були спроможні витворити у собі такі героїчні суб’єкти, які могли би реально провести ці зміни. Тому коли Ю.Андрухович у своєму інтерв’ю недавно сказав, що він поставив хрест на такій особистості, як наш президент, то це нагадує про те, що він прийшов в сучасну українську літературу як блазень при дворі неавторитетного короля, тому блазень нині додумується до того, що й сам може стати королем. На цьому тлі випадок Володимира Цибулька, який з блазня стає політтехнологом, найневинніший у цій тенденції. Для мене ж структурувати сьогодні українську літературу – це розуміти необхідність структурувати сучасне українське суспільство, навчитися передусім організовувати в самому собі хаос і діяти відповідно до сродного призначення. Маркузе та інші представники франкфуртської школи, яка поєднувала психоаналіз та марксизм, недаремно виступали проти комерційної „демократизації” культури, оскільки побачили, що асиміляція високої культури масовою означала в реальності панівні позиції масової культури, тріумф письменників-маргіналів, які ведуть за собою політиків-маргіналів. Такого типу постколоніальна демократія як тріумф блазнів без аристократичних моделей поведінки ліквідовує врешті-решт саму демократію, роблячи посміховище з української аристократичної влади. З іншого боку, перемога карнавальної тенденції в Україні стала символічною вказівкою на небезпечну присутність у перехідному суспільстві опозиційних, руйнівних, народних сил, а також на прагнення цих сил мати достойну для себе владу. І у нашому часі стоїть актуальне завдання подолати негативне ставлення до української влади, щоб протистояти анархії, в якій зацікавлена імперія. Для цього треба вибудувати нові владні структури, які були би авторитетними, це мають бути аристократичні структури в демократичній системі. Ці структури спочатку витворюються символічно, як дискурсивні – аналітичні та художні – практики.

Галина Тарасюк: Кого Ви бачите своїми головними опонентами?

Ніла Зборовська: Ну, мабуть, переважна більшість сучасних письменників, яких я провела через психоаналіз, можуть стати моїми запеклими опонентами. Микола Жулинський, прочитавши рукопис мого дослідження, сказав, що мене зненавидять за моє критичне бачення. Я не дуже тим переймаюся, адже завдання сучасного аналітика полягає в тому, щоби сторити нове знання тексту, знання, яке, за словами західного дослідника масової культури Джона Сторі, пояснює ідеологічну потребу в його замовчуваннях. Саме таке знання пропонує моя психоісторія. Своїм головним науковим опонентом я вважаю Григорія Грабовича, який в дусі американської історіографії, представляє альтернативний традиційному проект історії літератури. Хоча це не дає мені привід недооцінювати, наприклад, вклад Григорія Грабовича, я багато чого навчилася завдяки його провокативним пошукам. А ще, мабуть, це Тамара Гундорова, яка історіографічні пошуки Грабовича взяла за основу власних досліджень. Однак мені шкода, що у позиції Тамари Гундорової (її публічних виступах та оглядах) відчутне бажання не вести діалог, а просто знецінити мої психоаналітичні розробки на основі присутнього її працям космополітизму та неприв’язаності до якоїсь літературознавчої школи. Спочатку вона виступила з постмодерністською інтерпретацією (коли представляла ранній український модернізм), потім з психоаналітичною (творчість Ольги Кобилянської), потім феноменологічною (творчість Франка). Спільним для всіх цих методологічних спроб стало намагання прочитати українську літературу у дусі постмодернізму. На ґрунті міфологізованого Т.Гундоровою постмодернізму у нас є найбільші розходження. Адже постмодернізм як смерть суб’єкта, кінець індивідуалізму, означає також кінець національного. Постмодерністська теорія виникла у США та Великій Британії наприкінці 50-рр. ХХ століття на основі праць Ж. Ліотара, Ж.Бодріяра, Ф.Джеймсона та ін., які аналізували культурну ситуацію модернізму у цих країнах, коли модернізм з опозиційного мистецтва зайняв тут панівну позицію. Ще постмодернізм – це ідеологічна домінанта пізнього капіталізму, який з крахом Радянського Союзу стає панівним у світі, утверджуючи перевагу Американської моделі імперії над Російською. Постмодернізм як встановлена мислителями поразка всіх метафізичних та національних метаоповідей з їх істинами тісно пов’язана з фіаско сталінізму. Тому для української культури постмодернізм, який стає на захист маргінального, це щось нібито інше, ніж українізація за часів більшовизму, але мета та сама. Постмодернізм, як показує психоаналіз, приховано виражена імперська культурна стратегія, яка, з одного боку, активізує пригнічене національне, а з іншого – приборкує його незбагненним для нього самого – символічним способом: на рівні дискурсивної практики. Романтизувавши постмодерністську стратегію, Т.Гундорова закономірно що розпочала боротьбу проти національно свідомих вчених в українській науці. Адже уникнути ідеології в літературознавстві всеодно неможливо, це завше буде або космополітичне або національно орієнтоване літературознавтво. Коли постмодернізм є те, що пориває зі старим модернізмом, щоб породити новий, то мені би зовсім не хотілося, щоб на цьому етапі самовідродження імперського суб’єкта ми знову прийшли до неосталінізму. Постмодерністстьку культуру називають шизофренічною, оскільки вона втратила почуття історії й активно заперечує історичність. Думаю, щоб уникнути імперської зарозумілості модерністів та постмодерністів ми маємо повернутися до значущості національної традиції, яка не просто відображає наш культурний код, але яка є символом нашої потенційної сили. Постмодерністьку культуру в національній ситуації можна сприймати як позитивний розвиток лише тоді, коли національна культура, пройшовши випробування цією епохою хаосу, утвердить себе повносило на новому етапі історичності.

Галина Тарасюк: А кого Ви б назвали своїм найбільшим прихильником?

Ніла Зборовська: Можливо, моїм найбільшим прихильником була би Соломія Павличко. Думаю, якби вона була жива, ми б уже створили психоаналітичну школу в Інституті літератури НАН України. Саме вона мріяла про психоаналітичну революцію в українській науці. Наші гендерні дослідження ще за життя Соломії розвивалися у цьому напрямку. Але я надіюся, що на шляху створення української психоаналітичної школи в літературознавстві та національної історіографії мене підтримуватимуть нові студенти та мої аспіранти.

Галина Тарасюк: У Вашій книжці вказано, що Вашим науковим консультантом є Микола Жулинський. Як він ставиться до психоаналізу та до Вашого проекту психоісторії?

Ніла Зборовська: Я дуже свідомо вибрала його своїм консультантом, адже саме він активно підтримує всі найновіші теоретичні та методологічні пошуки, які ми проводимо в Інституті літератури. Мою працю він прочитав досить критично. Після цього читання я її тричі переробляла. Це були дуже посутні зауваження, але не зі всіма я погодилася. Наприклад, Микола Григорович поставив мені запитання, чому З.Фройд, а не Ж.Бодріяр? Не Бодріяр і не Дерріда, – принципово! От Бодріяр більше підходить Тамарі Гундоровій. Як відомо, в англомовному світі він став справжнім гуру, найвпливовішим теоретиком постмодернізму. Але без Фройда немає Бодріяра, от в чому суть. Бодріяр відштовхується від пізньої танатичної теорії класичного психоаналізу, або теорії потягу до смерті. Філософські поняття Бодріяр також вибудовує на основі психоаналізу, головні з них – симулякр та принцип симуляції – опонують фройдівському поняттю – принципу реальності. Тому щоб зрозуміти інтелектуальну парадигму ХХ століття, треба знати Фройда на основі першоджерел. Так починала і Соломія Павличко.

Галина Тарасюк: Ви не шкодуєте про те, що українська феміністична школа не відбулася?
Ніла Зборовська: Ну, я не думаю, що вона не відбулася. Адже завдяки академічним дослідженням в українське літературознавство була введена стать як категорія аналізу. А сучасний український історико-літературний підхід також вже не може уникнути того, що спіткало європейську культуру в 80-х рр. ХХ століття, коли у всіх сферах культурного аналізу була введена стать і проблема сексуальності, коли стало зрозуміло, що наше знання про стать і сексуальність є дискурсивним, тобто представленим у мові. Але оскільки фемінізм є досить множинна в ідеологічному плані система фемінізмів, оскільки він залежно від обставин, у яких виникає, пропонує досить відмінні форми ідеології, то у проекті психоісторії я ідеологічно розрізнила фемінізм як пронаціональну критичну практику та фемінізм як проімперську критичну практику. Радикальний фемінізм як критичний спосіб читання текстів, поставивши у центр власної ідеології руйнацію патріархату, стає дискурсом, спрямованим проти держави. В імперській культурній ситуації цей дискурс не несе великої загрози, проте в українській, постколоніальній, може виконати свою деструктивну роль. Тому я ніколи не поділяла революційну утопію, спрямовану на знищення патріархату, на культивування гомосексуальних нетрадиційних текстуальних політик і т.п., адже такі дискурси врешті решт культивують анархію та хаос в національних культурах, що веде до зміцнення імперій.

Галина Тарасюк: Якою ви бачите історію української літератури в майбутньому?

Ніла Зборовська: Історія української літератури протягом двох минулих століть містила в собі символічну присутність агресивних інших, проти яких вона була спрямована. Національно захисний текст і надалі міститиме у собі символічну присутність імперського суб’єкта, якого тепер досліджуватиме, аналізуватиме, хоча й несвідомо спокушатиметься ним, оскільки у світі залишаються дві великі імперські культури – російська та американська. Тому національна література приречена на постійне відновлення конфронтації з імперськими цінностями. Але цей конфлікт національного та імперського світів по-новому структуруватиме історію української літератури. Я цілком певна, що українська література нарощуватиме у своїх високих проектах метафізичний пошук, який відстоюватиме національне як загальнолюдське. Про відомого у світі японського письменника російська дослідниця Т.Григор’єва у передмові до його книги сказала такі знамениті слова: „У чому сила Танідзакі? Танідзакі не ввійшов би у світову літературу, якби не був національним письменником, який втілює вікову традицію. Але якщо він увійшов у світову літературу, то він говорить на тій мові, яка в принципі доступна кожному. Національне надбання не може не бути всезагальним, і саме тому, що воно національне; так і особистість письменника не може бути істинною, якщо не виходить із національних глибин. Мабуть, талант для того і приходить у світ, щоб це потенційно всезагальне зробити дійсно всезагальним”. Але річ у тім, що не кожен може стати всесвітньо відомим Танідзакі, у кожного національного таланту є межа можливостей, яка часом не дозволяє йому зробити національне, це потенційно всезагальне, дійсно всезагальним. От про цю проблему в нашій літературі і треба критично говорити та активно сприяти тому, щоб ця наша спільна межа була нарешті подолана, щоб українське утвердило себе як вселюдське, історичне і позачасове водночас. Адже ми покищо спостерігаємо, як символічно (у текстах) та й в культурі й політиці, зокрема, помирає стара форма, не даючи можливості народитися новій історичності.

http://zborovska.name/main/index.php
Tags: Літературна Україна, інтерв'ю
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic
    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 1 comment